Про сучасне мистецтво

Іноді переглядаю статті про сучасне мистецтво, бажаючи, так би мовити, тримати руку на пульсі часу і в надії дізнатися щось нове. Можливо з'явилося світло в кінці тунелю і раптом заняття творчістю стане немарним не тільки для душі, але і для гаманця? Але марно.

Прочитала інтерв'ю Михайла Шемякіна про реалії сучасного живопису, ніччого нового не дізналася і знову змиряюся з тим, що мій живопис - це тільки моя тиха радість.

Хотіла тезисно пробігтися по статті і викласти тут деякі ключові моменти, але ловлю себе на думці, що не хочу засмічувати ефір свого сайту тим же лайном П'єро Мандзоні або ... вже не знаю як і назвати ... "Творами мистецтва" Кулика" ("художник" такий є).

Якось дивно ... давно немає залізної завіси між країнами (якби тількі Росія так завзято не споруджувала новий), ідеали демократії не те щоб торжествують, але і не заборонені, прийнято вважати, що люди вже не так зашорені і ідеологічно не заангажовані. Так чому ж писати і розглядати хочеться саме маловідомих і непопулярних художників? Чому серйозні фахівці, майстри своєї справи залишаються не поміченими?

Є, звичайно, приємні винятки серед наших українських художників. Не можна не зрадіти їхньому успіху. Але і тут не обійшлося без інтересу до України викликаного політичними подіями.
А нещодавно в fb в очі кинувся дуже лаконічний пост: "Інтерес до Укранінского мистецтва на західному ринку закінчився")) Виникло двояке почуття і перше з них - війні таки прийшов кінець, ну а за мистецтво як і було раніше - прикро.

Тут думка виляє з іскуствознавського в філософське русло і доводиться визнати, що в миру добре і не буде. Не треба й намагатися сподобатися, знайти шлях на якому ти можеш робити те, що тобі подобається і отримувати за це пристойні гроші. Завжди доводиться вибирати між найменш огидним зароблянням грошей і заняттям, яке годує душу. І тиха радість - це вже благодать.